Правова позиція Верховного Суду України щодо умов, необхідних для застосування судом позовної давності

Верховний Суд України при перегляді справи про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку зауважив на дотриманні вимог статті 267 Цивільного кодексу України.

Позивач посилався на те, що у 2005 році між ним та відповідачами було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого на земельній ділянці. На момент відчуження житлового будинку у відповідачів правовстановлюючих документів на зазначену земельну ділянку не було. 

Згодом на ім’я одного з відповідачів було видано державний акт на право власності на спірну земельну ділянку.

Позивач вказував, що у зв’язку з неможливістю оформити земельну ділянку чи взяти її в оренду, він позбавлений права розпоряджатись своєю власністю. А відповідно до положень статті 120 і 125 Земельного кодексу України у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на ній об’єкти. 

Суд першої інстанції позов задовольнив. А суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог у зв’язку зі спливом позовної давності, з чим погодився ВССУ.

ВСУ рішення судів у справі скасував, а справу передав до суду першої інстанції на новий розгляд.

Відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

ВСУ не знайшов в матеріалах справи доказів звернення відповідачів до суду першої інстанції з заявою про застосування позовної давності.

Верховний Суд України зауважив, що тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульоване із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовної давності. Таким чином, положення про позовну давність є диспозитивними, а не імперативними в застосуванні. 

ВСУ зазначив, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції.

Тому суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність (постанова від 22.03.2017 у справі№ 6-3063цс16).