СУДДЯ ЄСПЛ ПРОАНАЛІЗУВАВ СПРАВИ ПРОТИ УКРАЇНИ СТОСОВНО НЕЗАКОННОГО ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ

Суддя Європейського суду з прав людини від Ліхтенштейну Карло Ранзоні виступив на міжнародній конференції «Право на свободу та особисту недоторканність в Україні: перехід до верховенства права», яка пройшла у Верховному Суді України.

Під час своєї доповіді суддя Європейського суду зупинився на основних вимогах Європейської конвенції з прав людини та прецедентної практики щодо двох конкретних аспектів права на свободу й особисту недоторканність, закріплених у статті 5 Конвенції. Зокрема, Карло Ранзоні проаналізував законне затримання осіб з медичних і соціальних підстав, зокрема, психічнохворих та алкоголіків (параграф 1 (e) статті 5 Конвенції) та законне затримання іноземців, зокрема осіб, щодо яких провадиться процедура депортації або екстрадиції (параграф 1 (f) статті 5).

За його словами, Суд у багатьох випадках констатував: тримання особи під вартою є настільки серйозним заходом, що його застосування є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі, заходи було розглянуто та визнано не достатніми для гарантування інтересів особи або суспільства. Тобто недостатньо, щоб позбавлення свободи відповідало національному праву; воно також має бути необхідним за певних обставин.

Карло Ранзоні звернув увагу, що у кількох справах проти України ЄСПЛ виявив порушення в ситуаціях, коли заявника тримали під вартою, незважаючи на існування доведених обставин, що не допускали екстрадиції чи депортації згідно з національним законодавством: справи "Гаркавий проти України" та "Дубовик проти України".

Натомість у справі "Мокаллал проти України" Суд установив: якщо наміром влади було екстрадувати особу і не існувало юридичних чи фактичних перешкод для кінцевої екстрадиції, тримання під вартою не можна вважати незаконним або свавільним. Однак у цій справі порушення параграфа 1 статті 5 було виявлено в іншому аспекті: запит про екстрадицію було відкликано, однак національний прокурор санкціонував звільнення заявника лише через два дні. Суд оголосив, що адміністративні формальності, пов’язані зі звільненням, не можуть слугувати виправданням такої затримки.

У справі "Молочко проти України" Європейський суд, виявивши порушення параграфа 1 статті 5, зауважив, що процедура екстрадиції заявника провадилася неактивно й недобросовісно. До того ж, він повторив у цьому контексті, що тимчасовий захід у межах Правила 39 Суду, який не допускає екстрадиції чи депортації заявника, не є сам собою основою для продовження тримання особи під вартою.

У справі "Хомулло проти України" українській владі було від самого початку зрозуміло, що запит про екстрадицію заявника не може бути надано. Утім, заявника тримали під вартою, доки держава-запитувач не подала «оновленого запиту» через чотири місяці. Суд зауважив, що українська влада не діяла добросовісно, і констатував, що було порушено параграф 1 статті 5 Конвенції.

Урешті-решт, у зовсім нещодавній справі "Хамроєв та інші проти України" Суд визнав, що українська влада на першому етапі діяла добросовісно. Однак на другому етапі це було не так: згідно з висновком прокурора ненадання достатньої інформації про підозри стосовно заявників державою-запитувачем є перешкодою для їхньої екстрадиції. Однак українська влада не врахувала цього висновку та не вжила додаткових заходів для запиту додаткової інформації, через що заявників продовжували утримувати під вартою протягом більш ніж року. Це було порушенням параграфа 1 статті 5.

До того ж, суд роз’яснив, що хоча одночасно провадилися різні процедури, пов’язані із запитами заявників про надання притулку, це не могло само собою виправдати тримання їх під вартою.