Які правові проблеми застосування методу сурогатного материнства виникають в українських реаліях та як їх можна подолати

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, безпліддя — проблема кожної п’ятої подружньої пари. Однак медична наука за останні десятиліття досягла значних успіхів у сфері лікування безпліддя шляхом застосування допоміжних репродуктивних технологій. Репродуктивна медицина у світі розвивається досить стрімко, і відрадно, що в Україні — також. Хоча сурогатне материнство далеко не найпоширеніший метод подолання цієї недуги, цей феномен не перестає бути предметом постійних обговорень та запеклих дискусій. І, на жаль, однією з причин є недосконалість законодавства.

Не лише медичне питання

Сьогодні правове регулювання питань сурогатного материнства в Україні забезпечується положеннями:

• Сімейного кодексу (ч.2 ст.123, ст.139);

• закону «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.92 №2801-XII;

• наказу Міністерства юстиції «Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні» від 18.10.2000 №52/5;

• наказу Міністерства охорони здоров’я «Про затвердження Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні» від 9.09.2013 №787.

Ці нормативно-правові акти загалом спрямовані на закріплення права на застосування ДРТ та врегулювання медичних нюансів, залишаючи юридичний аспект без належної уваги.

У такій ситуації більшість медичних працівників, які використовують цей метод на практиці, юристів, котрі спеціалізуються на справах цієї категорії, а також громадяни, які так чи інакше стикнулися з цією проблемою, одностайні у тому, що необхідний окремий закон, який повинен окреслити порядок і умови застосування допоміжних репродуктивних технологій, регламентувати оформлення договірних відносин учасників програм, уніфікувати термінологію тощо. При цьому потрібно буде привести у відповідність до норм спеціального закону інші нормативно-правові акти.

Необхідно також визначити умови застосування програми сурогатного материнства. А тому варто зупинитися на позиціях, що потребують правового регулювання. При цьому почати слід із визначення поняття «сурогатне материнство», адже жоден з вищеназваних нормативно-правових актів не містить такого визначення.

Контрольована згода

Потрібно передбачити норму про необхідність

отримання висновку психолога як передумову участі у програмі сурогатного материнства. Як показує практика, такі програми є довготривалими, емоційно напруженими та інколи розвиваються за непередбачуваним сценарієм. У зв’язку із цим перед початком програми видається доцільним:

• проведення психодіагностики потенційних батьків щодо готовності до народження дитини із застосуванням ДРТ;

• проведення психодіагностики майбутньої сурогатної матері щодо її готовності до участі в програмі.

Тому варто віднести висновок пренатального психолога щодо стабільного психічного стану потенційних сурогатної матері та батьків до обов’язкового переліку документів, які вони повинні подати до клініки репродуктивної медицини.

Також необхідно закріпити норму про надання чоловіком жінки, яка планує стати сурогатною матір’ю, (якщо вона перебуває у шлюбі) згоди на її участь у програмі сурогатного материнства.

Не слід забувати про те, що ст.122 СК чітко встановлює презумпцію батьківства, яка означає, що батьком дитини, народженої у шлюбі, автоматично є чоловік. Отже, не можна виключати, що чоловік такої жінки після народження нею дитини зможе звернутися до суду з вимогою про встановлення його батьківства, оскільки немає заборони оскаржувати батьківство на підставі ч.2 ст.123 СК.

Незважаючи на той факт, що наказ №787 передбачає наявність згоди чоловіка майбутньої сурогатної матері на її участь у

програмі, необхідність оформлення такої згоди як передумови укладення договору про виношування дитини слід зафіксувати на законодавчому рівні.

Доцільно закріпити й положення про нотаріальне посвідчення згаданого договору між сурогатною матір’ю та потенційними батьками. Чинний наказ №787 містить досить дивне формулювання щодо форми такого договору, який обов’язково має бути поданий до клініки репродуктивної медицини: «нотаріально засвідчена копія письмового спільного договору між сурогатною матір’ю та жінкою (чоловіком) або подружжям». Тому деякі пари уникають нотаріального посвідчення договору про виношування дитини й надають нотаріально посвідчену копію договору, укладеного в простій письмовій формі.

Оскільки посвідчення цього документа нотаріусом зі збереженням його копії в архіві максимально захищає інтереси сторін і забезпечує належні й достовірні докази у разі виникнення будь-яких розбіжностей чи судового спору, необхідно законодавчо закріпити вимогу щодо нотаріального посвідчення договору про виношування дитини.

Слід визначити й зміст такого договору. На жаль, чинне законодавство не містить жодних вказівок щодо регулювання договірних відносин, пов’язаних із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій. Тому договори між потенційними батьками та майбутньою сурогатною матір’ю укладаються відповідно до положень цивільного законодавства, з урахуванням індивідуальних вимог, побажань та можливостей учасників

програми. Але відсутність належного правового регулювання договорів у сфері сурогатного материнства може призвести до порушень прав цих осіб. Так, на практиці можуть виникнути ситуації, коли сурогатна матір відмовлятиметься передати новонароджену дитину генетичним батькам, шантажувати перериванням вагітності, вимагатиме додаткових коштів, погрожуватиме розголошенням інформації про народження дитини. Або ж подружжя не захоче виплатити сурогатній матері обумовлену компенсацію, не забезпечуватиме її належними умовами під час вагітності та пологів тощо.

З огляду на те, що договір про виношування дитини є головним документом, який визначає відносини потенційних батьків із сурогатною матір’ю, вважається за доцільне закріпити на законодавчому рівні його орієнтовний зміст.

Передбачити ризики

Програма сурогатного материнства, як і будь-який інший метод, пов’язаний з певними ризиками, зокрема ймовірністю настання багатоплідної вагітності або народження дитини з вадами розвитку. Такі програми є досить тривалими, тому в житті їх учасників можуть статися суттєві зміни. Звичайно, не видається можливим передбачити всі сценарії розвитку подій, але практика підказує, як урегулювати ключові ситуації:

• у випадку народження кількох дітей батьки зобов’язуються прийняти їх усіх та зареєструвати, вказавши себе батьками;

• у разі народження дитини з вадами розвитку чи з особливими потребами, що не пов’язано з

виконанням зобов’язань за договором про виношування дитини сурогатною матір’ю, подружжя не має права відмовитися від неї та зобов’язане своєчасно здійснити державну реєстрацію народження дитини, вказавши себе батьком і матір’ю;

• у випадку розірвання шлюбу або визнання його недійсним у період вагітності сурогатної матері потенційні батьки разом чи кожен окремо зобов’язані прийняти немовля, здійснити державну реєстрацію його народження із зазначенням обох з подружжя батьками;

• у разі смерті одного з потенційних батьків або визнання померлим під час вагітності сурогатної матері всі права та обов’язки за договором про виношування дитини переходять до того з потенційних батьків, хто залишився живим. Він/вона зобов’язані прийняти новонароджену дитину та вжити заходів щодо державної реєстрації її народження із зазначенням обох з подружжя батьками;

• у випадку смерті або визнання померлими обох із подружжя, яке брало участь у програмі сурогатного материнства, до народження дитини, батьками такої дитини визнається подружжя.

Останній випадок, звичайно, є найскладнішим і потребує уваги до подальшої долі дитини. Найкраще інтересам немовляти відповідатиме його передання близьким родичам генетичних батьків з проведенням подальшої процедури усиновлення, і лише у випадку їх відмови від усиновлення дитина має бути передана під опіку держави.

Правила реєстрації

На законодавчому рівні необхідно визначити й порядок реєстрації народження такої дитини. Нині реєстрація дитини, яка з’явилася на світ у результаті застосування програми сурогатного материнства, регулюється Правилами державної реєстрації актів цивільного стану в Україні. Відповідно до них «у разі народження дитини жінкою, якій в організм було перенесено ембріон людини, зачатий подружжям у результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, державна реєстрація народження проводиться за заявою подружжя, яке дало згоду на таке перенесення. У цьому разі одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається заява про її згоду на запис подружжя батьками дитини, справжність підпису на якій має бути нотаріально засвідченою, а також довідка про генетичну спорідненість батьків (матері чи батька) з плодом».

На практиці ж під час реєстрації народження дитини можуть виникнути певні труднощі. Так, зафіксовані непоодинокі випадки, коли сурогатні матері всупереч закону здійснюють реєстрацію народження дитини на своє ім’я. У таких ситуаціях законні батьки дитини — подружжя, яке дало згоду на застосування ДРТ, — змушені звертатися до суду із позовами про оспорювання материнства та виключення відомостей з актового запису.

З метою уникнення подібних зловживань доцільно внести зміни до Інструкції щодо заповнення та видачі медичного свідоцтва про народження, затвердженої наказом МОЗ від 8.08.2005 №545, щодо зазначення в медичному свідоцтві про народження відомостей про вагітність жінки — звичайна вагітність чи сурогатне материнство.

Як говорилось, одним із документів, необхідних для реєстрації дитини, народженої сурогатною матір’ю, є нотаріально посвідчена згода цієї жінки на запис подружжя батьками дитини. Але яким чином здійснювати реєстрацію, коли сурогатна матір не зможе дати своєї згоди, наприклад через смерть при пологах або надзвичайно важкий стан здоров’я після пологів? Очевидно, що в разі відсутності нотаріально посвідченої заяви сурогатної матері потенційним батькам доведеться звертатися до суду з позовом про встановлення батьківства, в результаті чого статус новонародженої дитини та її законних батьків довгий час буде невизначеним.

Тут постає важливе питання про те, якою юридичною силою наділяється заява сурогатної матері з огляду на презумпцію батьківства подружжя, яке дало згоду на застосування ДРТ відповідно до ч.2 ст.123 СК. Така заява може мати вагу лише в тих країнах, де жінці дається певний строк після пологів для прийняття рішення: передати дитину генетичним батькам чи прийняти її як власну.

В українських реаліях може буде кілька способів для забезпечення своєчасної реєстрації народження дитини:

• повна відмова від оформлення заяви сурогатної матері про згоду на запис подружжя батьками;

• оформлення такої заяви до пологів;

• чітке визначення особливостей реєстрації народження дитини у випадку смерті сурогатної матері або важкого стану здоров’я після пологів (наприклад, заміна заяви копією договору про виношування дитини).

Що стосується смерті обох потенційних

батьків, то для реєстрації народження дитини буде застосовуватися п.8 ч.1, розд.ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні. В ньому зазначено: «Державна реєстрація народження проводиться за усною чи письмовою заявою батьків дитини чи одного з них, а в разі смерті батьків або в разі, якщо вони з інших причин не можуть зареєструвати народження, — за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває».

Перші дні

Регулювання потребує й питання перебування потенційних батьків у пологовому будинку з новонародженою дитиною до оформлення свідоцтва про народження.

Наказ №787 передбачає, що пологи можуть бути партнерськими між потенційними батьками та сурогатною матір’ю. Тому дозвіл на відвідування дитини до оформлення свідоцтва про народження із набуттям подружжям статусу законних батьків часто залежить від волі адміністрації пологового будинку, що, звичайно, не відповідає ні інтересам дитини, ні інтересам генетичних батьків, які прагнуть піклуватися про дитину з моменту її появи на світ.

Тому доцільно закріпити на законодавчому рівні можливість організації спільного перебування батьків і новонародженої дитини у пологовому будинку відповідно до його правил внутрішнього розпорядку та спеціальних нормативно-правових актів.

Вимушена зупинка

Під час підготовки змін варто також подумати

про долю невикористаного репродуктивного матеріалу (ембріонів) у випадку розірвання шлюбу між потенційними батьками або смерті одного з них чи обох.

До того ж при реалізації програми сурогатного материнства може з’явитися більше ембріонів, ніж використовується для настання вагітності.

Після закінчення строку зберігання ембріонів, що належать потенційним батькам, необхідно вирішувати питання про його подовження або про:

• утилізацію репродуктивного матеріалу;

• передання для лікувальних циклів іншим пацієнтам;

• використання з науково-дослідною метою.

У разі наявності спільної заяви пацієнтів такі опції можна втілити в життя. З медичної точки зору, репродуктивний матеріал може бути використаний для названих цілей, але немає дієвого механізму їх реалізації.

Тому видається вкрай необхідним закріпити на законодавчому рівні право пацієнтів, щодо яких застосовуються ДРТ, розпоряджатися власними клітинами або ембріонами шляхом підписання відповідних заяв із зобов’язанням закладу охорони здоров’я виконати бажання пацієнтів у межах чинного законодавства в разі настання тих чи інших обставин.

Або ж потрібно розробити форми таких заяв щодо розпорядження репродуктивними клітинами або ембріонами, які мають обов’язково підписуватися перед початком циклу ДРТ.

Слід зауважити, що підписання таких розпоряджень досить поширене в США, де

сурогатне материнство широко застосовується впродовж 20 років. Тому найбільш вдалі формулювання заяв можна адаптувати до українського законодавства.

Можна сподіватися, що ці зміни забезпечать належний всебічний захист як прав та інтересів учасників програм, так і інтересів дитини.