Спірні питання вивезення або повернення дітей мають вирішуватися лише у правовому полі

Про деякі аспекти застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей «Юридичній газеті» розповіла суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Олена ЄВТУШЕНКО

 – Пані Олено, наскільки для України є актуальною тема викрадення

дітей у контексті Конвенції від 25.10.1980 (Гаазька конвенція)?

– Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 (Гаазька конвенція) була розроблена і підписана з метою запровадження міжнародно-правового механізму мирного та впорядкованого повернення дітей, яких незаконно вивезено або які незаконно утримуються.

Вимога цієї Конвенції обумовлена потребою забезпечити вирішення питань, що стосуються виховання і піклування про дитину, в легітимний спосіб  і таким чином гарантувати стабільне життя дитини і впорядкованість її відносин з батьками чи іншими піклувальниками.

Для України стороною цієї Конвенції вважається держава, що визнала приєднання України до Гаазької конвенції, або приєднання якої до Конвенції визнано Україною відповідно до ст. 38 Гаазької конвенції.

У зв’язку із прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», ця Конвенція набула чинності для нашої держави з 01.09. 2006 і за даними Міністерства юстиції України, застосовується у відносинах між Україною та 65 державами-учасницями.

Для того щоб зрозуміти, наскільки для України актуальною є тема викрадення дітей саме в контексті Гаазької конвенції, необхідно пояснити деякі аспекти та звернутися до статистичних даних Міністерства юстиції України щодо кількості поданих заяв про повернення незаконно вивезених дітей.

По-перше, Гаазька конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка не досягла 16 років і постійно проживає у державі – учасниці Конвенції безпосередньо перед вчиненням порушення прав піклування, у випадках, коли викрадення батьками власної дитини (батьком, що живе окремо, у матері; з дитячого будинку тощо) не створює складу злочину, передбаченого ст. 124 Кримінального кодексу України.

По-друге, головною перевагою Гаазької конвенції є можливість захистити дитину, її права, забезпечити мінімізацію негативного впливу на неї від протиправного вивезення або утримування, гарантувати право кожної дитини на стабільні умови життя і протидіяти випадкам використання дитини для маніпуляцій у сімейних взаємовідносинах батьками, іншими родичами, а також заперечувати можливість ставлення до дитини як до власності, а не як до особистості.

За період застосування цієї Конвенції (з 01.09.2006  по 01.09.2014) Мінʼюстом України було опрацьовано 280 заяв як про повернення дітей, які були неправомірно вивезені з країни проживання, так і про забезпечення права доступу до дитини. Так, Україна до інших країн – сторін Конвенції – спрямувала 93 заяви для вжиття заходів:    76 заяв про повернення дитини в Україну та 17 заяв про забезпечення права доступу до дитини, яка постійно проживає за кордоном. Найбільшу кількість заяв було спрямовано до Італії – 24, США – 7, Німеччини – 4, Бельгії – 3, Туреччини – 3, Іспанії – 3, Ізраїлю – 3.

У 2013 р. Україна направила 18 заяв про повернення дитини,1 – про забезпечення права доступу до дитини. З них по 1 до Німеччини, Ізраїлю, Туреччини, Вірменії, Франції, Норвегії, 2 в Іспанії, 3 в Російської Федерації, 4 до Італії, та 5 до США.   

З боку інших країн за роки застосування Гаазької конвенції Міністерство юстиції України отримало 187 заяв, із яких 153 – про повернення дитини до держави постійного місця проживання та 34 –  про забезпечення права доступу до дитини, яка постійно проживає в Україні. Найбільша кількість заяв надійшла з Італії, Німеччини, США, а також Нідерландів, Ізраїлю, Польщі, Кіпру, Чехії, Греції тощо.

У 2013 р. Україна отримала 21 заяву про повернення дитини, 4 – про право доступу до дитини. З них по одному – з Німеччини, Норвегії, Португалії, Хорватії, Македонії, Аргентини, Швейцарії, Чехії, Німеччини, Росії, по два – з Чехії, Ізраїлю, Словаччини, Кіпру, Італії та Франції, три – з Греції.

За даними Міністерства юстиції України, за період застосування Гаазької конвенції суди України прийняли 17 рішень про повернення дитини до держави постійного місця проживання, з яких 3 виконано добровільно, 1 – примусово, триває виконання у примусовому порядку 10 рішень з них 3 зупинено. Також прийнято 26 рішень про відмову у поверненні дитини, триває розгляд 9 справ, досягнуто добровільне вирішення питання (повернення дитини або укладення мирової угоди) у 22 справах.

Крім того, за період застосування цієї Конвенції українські суди розглянули сім справ про визначення порядку спілкування з дитиною того з батьків, який проживає окремо, та одну справу про визначення способу участі у спілкуванні з дитиною діда і баби. Судами задоволено пʼять позовів про визначення способів участі у спілкуванні з дитиною та відмовлено у задоволені трьох позовів.

Також за інформацією Міністерства, за кордоном суди іноземних держав прийняли вісім рішень про повернення дитини до України з Німеччини (дві дитини), США (три дитини), Бельгії (одна дитина), Італії (дві дитини), Грузії (одна дитина), 15 рішень про відмову у поверненні дітей до України, одне рішення про визначення права доступу до дитини, яка постійно проживає в іноземній державі.

Отже, Україна, ставши учасницею Гаазької конвенції, взяла на себе зобов’язання вживати усіх необхідних заходів і долучилася до міжнародного механізму співпраці, який дозволяє 92 державам світу вирішувати питання організації впорядкованого і найшвидшого повернення незаконно вивезених або утримуваних за кордоном дітей, що постраждали від наслідків протиправної поведінки одного з батьків або інших родичів, діями яких порушуються права батьків щодо піклування про дитину.

– У чому саме полягає цивільно-правовий аспект міжнародного викрадення дітей?

– Гаазька конвенція запроваджує процедуру для забезпечення повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують на території іноземної держави, до держави їхнього постійного місця проживання. Ключовим моментом є саме держава постійного місця проживання дитини, а не її громадянство чи громадянство її батьків.

Переміщення вважається незаконним, коли є вивезення закордон або неповернення з-за кордону дитини, якщо порушуються права піклування про дитину, які належать заявнику.

На практиці, як правило, дитину вивозить  або відмовляють у поверненні до держави постійного проживання один із батьків, проте трапляються випадки, коли дитина незаконно утримується іншими членами сім’ї та родичами (так, у справі Київського районного суду м. Полтави неповнолітній незаконно утримувався на території України його бабою та дідом). Отже, один із батьків (або будь-яка інша особа, якій належать права піклування про дитину) не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини або переміщення дитини на необмежений час в інше місце, зокрема, вивозити її в іншу державу або не повертати дитину до держави її постійного проживання.

В Україні Центральним органом з виконання передбачених Гаазькою конвенцією функцій, а також співробітництва з компетентними органами за кордоном визначено Міністерство юстиції України, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції (Головні управління юстиції в областях, АР Крим, м. Києві та Севастополі).

Центральні органи забезпечують виконання заходів для виявлення місцезнаходження дитини, запобігання нанесенню подальшої шкоди дитині, забезпечення її добровільного негайного повернення. Якщо потребують обставини, також надають юридичну і організаційну допомогу для забезпечення безпечного повернення дитини.

Слід зазначити, що дія Гаазької конвенції обмежується лише функціями негайного повернення незаконно вивезеної (утримуваної) дитини, і в ній не йдеться про визначення її постійного місця проживання, а тим більше піклування. Адже, тимчасовий чи постійний виїзд дитини, зміна країни проживання дитини має відбуватися лише за погодженням з іншим із батьків, якщо він не позбавлений батьківських прав.

Право вирішувати питання повернення дитини або відмовити в її поверненні мають виключно суди тієї держави, де знаходиться дитина. Якщо під час розгляду справи про повернення дитини встановлено факт незаконного переміщення або утримування дитини, згідно із зобов’язанням за Гаазькою конвенцією, це є однозначним наслідком повернення дитини до держави її постійного місця проживання.

– Відповідно до норм міжнародного права між Україною та іншими державами може бути визначено іншу дату чинності Гаазької конвенції. Чи означає це, що при вирішенні зазначених спорів суд має звертати увагу на дату підписання Конвенції?

– Як вже було зазначено, Гаазька конвенція набула чинності для нашої держави з 01.09.2006. Відповідно до норм міжнародного права у відносинах між нашою країною та іншими державами може бути визначено іншу дату чинності Гаазької Конвенції. Наприклад, у відносинах між Україною та Італією вона чинна з 01.03.2007, між Україною та Норвегією – з 01.08 2012.

Перелік держав, з якими застосовується Конвенція, постійно оновлюється на офіційному сайті Гаазької конференції з міжнародного приватного права: http://www.hcch.net/index_en.php?act=status.acceptHYPERLINK "http://www.hcch.net/index_en.php?act=status.accept&mid=974"&HYPERLINK "http://www.hcch.net/index_en.php?act=status.accept&mid=974"mid=974 (англійською та французькою мовами).

Інформацію про набуття чинності Конвенцією між відповідними державами можна отримати також на підставі відповідного запиту у Міністерстві закордонних справ України.

Слід наголосити, що  під час вирішення спорів щодо протиправного переміщення або утримування дітей суд повинен передусім звертати увагу на чинність Гаазької конвенції у взаємовідносинах між нашою державою та відповідними державами.

За умови, коли немає угоди щодо застосування Гаазької Конвенції між Україною та іноземною державою (ст. 35 Конвенції) і незаконне переміщення відбулося до початку дії Конвенції щодо України, суддя, отримавши позовну заяву, на підставі пп. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК відмовляє у відкритті, оскільки вона не підлягає судовому розгляду.

– На які документи міжнародного характеру суд має посилатися у зазначених спорах, якщо Конвенція з тією чи іншою країною набула чинності після виникнення спору?

– По-перше, це питання не до суду, оскільки у випадку, коли Конвенція не застосовується у відносинах між Україною і тією державою, куди потрібно повернути дитину, то сторона позивача не повинна посилатися на Гаазьку конвенцію 1980 р., а може застосовувати положення інших нормативно-правових актів, які регулюють даний вид правовідносин (наприклад, Закон України «Про міжнародне приватне право», Сімейний кодекс України, тощо). Тобто питання прийняття позову згідно із Конвенцією вирішує відповідний уповноважений орган. В Україні – це Міністерство юстиції.

Якщо такий запит надійде до Мінʼюсту як Центрального органу з виконання Конвенції на території України, стороні заявника буде надано роз’яснення причини, чому заява про повернення не може бути прийнята до розгляду з урахуванням статей 35, 38 Конвенції.

Згідно зі ст. 35 Конвенції ця Конвенція застосовується між Договірними державами щодо актів незаконного переміщення або утримування, що мають місце тільки після набуття нею чинності для цих держав. Відповідно до ст. 38 приєднання має силу тільки у відносинах між державою, що приєдналася, і тими Договірними державами, що заявлять про своє визнання цього приєднання.

Отже, якщо незаконного вивезення чи утримування дитини відбулося до дати, з якої почала застосовуватись Конвенція 1980 р., то незважаючи на те, що права заявника порушено, він може подати заяву лише на підставі ст. 21 Конвенції 1980 р. про забезпечення реалізації прав доступу до дитини. Такі випадки були зокрема у відносинах з Росією та Великою Британією. З іншими державами – поодинокі випадки.

З Білоруссю та з Австрією ситуація складніше, оскільки вони є сторонами – учасницями Конвенції 1980 р., однак у відносинах з Україною не застосовуються, оскільки ці держави не визнали приєднання України до Конвенції.

Зовсім складна ситуація з державами, які не є учасницями Конвенції, тому на її підставі не можуть взагалі ініціюватися процедури ні з повернення, ні з доступу до дитини.

 – У чому полягає специфіка та складність розгляду зазначеної категорії спорів?

– У 2014 р. у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ було проведено узагальнення судової практики розгляду справ із застосуванням Гаазької конвенції.

Необхідність проведення такого узагальнення виникла у зв’язку з існуванням проблем, пов’язаних з нерозумінням судами України положень Гаазької конвенції і як наслідок – неправильне застосування їх під час прийняття рішення.

Наприклад, звертаючись до суду із позовною заявою про повернення дитини, не всі заявники розуміють, що підставами для пред’явлення  позову у справах зазначеної категорії є наявність факту незаконного переміщення (утримування) дитини та необхідність її повернення до місця постійного проживання з метою подолання негативних наслідків, які виникли у зв’язку з одноосібним рішенням особи змінити місце проживання дитини.

Деякі суди неправильно визначають підсудність таких категорій справ і не звертають увагу, що суд може розглянути справу як за місцем знаходження відповідача та дитини, так і за місцем знаходження міністерства або його територіальних органів (альтернативна підсудність).

Також проблемою судів під час розгляду цієї категорії спорів є застосовування до спірних правовідносин норм, які виходять за межі предмета доказування саме у цій категорії спорів (статті 4, 25 Конституції України, Декларація ООН про права дитини, Закон України «Про громадянство»).  Замість вирішення питання протиправного переміщення (утримування) дитини судді вивчають у деталях усі питання здійснення батьками прав опіки щодо дитини та визначення її місця проживання.

Під час ухвалення рішення деякі суди не враховують, що підстави для відмови у задоволенні позову і наявність виняткових обставин визначені Гаазькою конвенцією. 

Однак головною проблемою у розгляді такої категорії спорів є надто тривалий час вирішення спору щодо повернення дитини відповідно до Гаазької Конвенції. Такі справи підлягають швидкому, протягом 6 тижнів із дня відкриття провадження у справі, розгляду, на практиці зустрічалися рішення  судів, де це питання вирішувалось більше року.

У зв’язку із відсутністю відповідного порядку проведення виконавчих дій у справах зазначеної категорії, виникають також певні труднощі на стадії виконання рішення у справах, пов’язаних із незаконним утриманням (переміщенням) дітей. Пов’язано це з тим, що остаточний розгляд справи закінчується саме виконанням судового рішення.

На останок хочу додати, що багато хто з батьків в Україні взагалі не знає про існування зазначеної Конвенції. Тому батьки часто під впливом емоцій діють всупереч міжнародним нормам. Наприклад, коли мати може вивезти дитину із іншої країни, забравши її від батька, порушуючи Конвенцію, яка прийнята саме для того, аби вирішувати такі спори на міждержавному рівні. Крім того, нажаль, чомусь деякі батьки вважають, що діти це їхні речі, що це не особистості, не люди, з якими треба рахуватися під час вирішення конфлікту між матерю та батьком.  Дитину не можна просто так, без згоди одного з батьків  вивезти в іншу країну або повернути до України. Обов’язково, і я на цьому наголошую, такі спірні питання повинні вирішуватися у правому полі.

Розмовляв Єгор ЖЕЛТУХІН, журналіст «Юридичної газети»